Отче Георгію, чи можна назвати сучасне українське суспільство духовним? Або ж формальна релігійність переважає над духовністю?
Я не зовсім розумію, що таке «духовне суспільство». Щось мені підказує, що такого ніколи в історії не було. Були духовні, віруючі, побожні люди чи спільноти людей всередині більших спільнот. Ось ми чуємо про «Святу Русь». А коли конкретно вона була? Як жила? Коли починаєш розбиратися, то виявляється, що в будьяку епоху були ті ж самі проблеми, що й сьогодні.
Але давайте спробуємо перевірити наше суспільство на духовність.
І зробити це не складно, все пізнається за плодами. Святе Письмо говорить, що плодами Духу є «любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість та вміння володіти собою». Якщо наше суспільство переважно складається з людей з такими чеснотами, то воно, напевно, є духовним. Якщо ні, то нам, віруючим, є над чим працювати.
Я б назвав наше суспільство постатеїстичним. А ще, читаючи Євангеліє і споглядаючи довкола, я збагнув, що Святе Письмо описує не те, що було колись, а через архетипи показує те, що є у будь-яку епоху і в будь-якій релігійній спільноті. І, якщо подивитися на сучасне українське суспільство і його релігійні спільноти євангельським оком, то ми побачимо тих самих фарисеїв і книжників, про яких так багато і жорстко говорив Христос. І одночасно можемо знайти справжніх учнів і послідовників Христа. Те саме ми можемо побачити, коли зазирнемо у власне серце. Все те, що є в суспільстві, є і в кожному з нас. Питання в тому, чий бік ми обираємо і яким шляхом крокуємо.
Наскільки важко залишатись справжнім християнином у ХХІ столітті? І як це – бути справжнім християнином?
Християнином бути не важко. Про це говорив ще Христос. Але мені не подобається вислів «залишитись справжнім християнином». Виходить, що справжнє християнство десь у минулому. А мені здається, що воно сьогодні і в майбутньому.
Справжній християнин – це не той, хто щось колись отримав і тепер зберігає. Справжній християнин – це той, хто намагається бути християнином сьогодні і протягом всього життя. Це той, хто зростає «від сили в силу». Той, хто щодня по-християнськи відповідає на виклики сьогодення. Справжнє християнство має не тільки «золоті часи» минулого, але є сьогодні і має есхатологічну перспективу майбутнього Царства.
Як Ви оцінюєте питання отримання Томосу Українською Церквою?
Для мене Томос – це не мета, а засіб, який може допомогти Українській Церкві позбутися імперських, тоталітарних та інших неприродних нашарувань. Для мене Томос – це шанс і можливість розбудови нашої Церкви у відповідності з Євангелієм і нашими місцевими традиціями релігійності і благочестя. Тому з отриманням Томосу справжня робота має лише розпочатися. Але багато чого можна робити вже сьогодні, не очікуючи Томосу як «манни небесної».
Чим для Вас є екуменічний діалог? Які потрібно зробити кроки заради пошуку примирення/сопричастя між християнами різних конфесій? Зокрема між православними?
Для мене екуменічний діалог – це те, що дає можливість християнам різних традицій відчути себе гілками єдиного великого дерева Христового, яке живиться благодаттю Святого Духа і росте на ґрунті Євангелія. Це можливість відчути всесвітній вимір християнства, яке одночасно має конфесійні, національні, культурні та персональні обличчя. А між християнами різних конфесій найважливішим є впізнавання християнства і християнина в представникові іншої традиції. Бо, навіть тоді, коли ми причащаємося окремо, кожен у своїй спільноті, ми маємо вірити, що ми єднаємося у Христі, який скрізь один і той самий. А православним варто відмовитися від претензій на ексклюзив і одноосібне володіння благодаттю Святого Духа, згадавши слова Святого Письма, що «Дух дихає, де хоче». І тоді можна побачити братів і сестер у Христі, навіть, за межами власної традиції.
Чим для Вас є міжрелігійний діалог та чи існує єдина позиція у цьому питанні серед православних церков?
Для мене міжрелігійний діалог – це діалог віруючих різних релігій, метою якого може бути пізнання традицій один одного для безконфліктного співіснування в єдиному суспільному просторі, а також для пошуку спільних відповідей на виклики сьогодення. Щодо позиції Православних Церков, то всі вони погоджуються щодо необхідності міжрелігійного і міжконфесійного діалогу, але мають особливі думки щодо шляхів його реалізації. І це природно.
Яким бачите майбутнє цього діалогу?
Якраз обговорення біоетичних і суспільно-важливих питань та ще й із залученням реальних фахівців з різних сфер, без можливості забороняти чи зверхньо повчати, а з бажанням розбиратися і спільно шукати відповіді, для мене є найбільш перспективними. Ми маємо навчитися цінувати сам діалог і бути щирими і відкритими до іншого.
У контексті екуменічного та міжрелігійного діалогу, як Ви розглядаєте принцип «єдність – у розмаїтті»?
Ми взагалі маємо сформувати новий принцип єдності релігійної спільноти. Нам потрібна єдність, яка б не знищувала унікальності і автентичності кожного з нас та наших спільнот. Прозелітизм як мету маємо відкинути. Слід поважати переконання іншого. Але, водночас, кожен має мати право змінювати переконання. Сьогодні, на жаль, це відбувається в дуже трагічний і болісний спосіб.
Чи є страх втратити власну ідентичність перешкодою для повноцінного діалогу між представниками різних християнських конфесій та представниками інших релігій?
Багаторічний досвід екуменічного діалогу з представниками різних конфесій і релігій лише допоміг мені у формуванні моєї власної ідентичності. Бо, з одного боку, коли ти спілкуєшся з представником іншої конфесії чи знайомишся з іншою християнською традицією, ти починаєш бачити багато подібного, що говорить про спільне коріння. Але, водночас, ти бачиш і відмінності і починаєш відчувати унікальність своєї релігії, церкви, традиції, культури, світогляду, богослів’я. Як результат – починаєш більше любити і розуміти своє, але перестаєш боятися і зверхньо ставитися до іншого і інакшого.
Дякую,
Роман Назаренко
